укрОстрів проклятих
Дивний острів відвідаю…
Поет сказав:
Дорожча тисяч ницих істин
Брехня, що так підносить нас.
І з тієї пори усе прогресивне людства (і, доречі, чимала частина реакційного) як папуги товкмачать навперебій, хто тисячі ницих істин мені дорожчі, хто брехня, що так підносить нас! А Мартінові Скорсезе усе пече під хвостом… Все кортить типа дати відповідь на вікопомної значущості пілатівське питання: Що є істина?
Фільм «Острів проклятих» – четверта спільна робота Скорсезе і ДіКапріо і третя, в якій актор грає героя-психопата. Така вже у хлопчини планида – грати круте гальмо у «Бандах Нью-Йорку», доконаного психа в «Авіаторові», і в «Відступниках».
Дивує позиція Paramount Pictures, що обрала для трилера Скорсезе такий незручний час прокатного старту, – друга половина лютого, якраз напередодні Оскарівської церемонії. У чому проблема? Що за пристрасті? Можливо, річ у тому, що «Острів проклятих» явно не тягне на нагороду кіноакадемії?
Безперечний здобуток фільму – прекрасна передача відчуття дискомфорту, знайомого кожному, хто мав би бодай нетривалий досвід спілкування з божевільними. Грань між реальним світом і хворобливою фантазією розмита достоту. Глядач, навіть виходячи із зали кінотеатру, не може впевнено сказати: то що ж все-таки сталося, – зовсім як в романі Деніса Лехейна.
Оповідь у фільмі, як і в романі, ведеться від першої особи, і з перших же сцен ми починаємо підозрювати щось недобре. Тільки давайте приготуймося до несподіванок, обумовлених граничною ненадійністю «джерела інформації», тобто нашим головним героєм. Якихось 90 років тому подібні трюки у жанрі детективу були б зустрінуті публікою у багнети: досить згадати дуже напружену читацьку реакцію на роман Агати Крісті «Вбивство Роджера Екройда», що давно став класикою. Для сьогоднішнього трилера такий оповідач – просто знахідка.
Творці фільму з такою майстерністю водять глядача за носа з перших кадрів до самої кульмінації, що йому тільки й лишається пливти за течією, не задаючись особливо питанням: То де все ж таки собака закопаний? Дозвольте, а чи був хлопчик, тобто собака? Чи вона вбита, і чи треба її шукати? Сказав же, врешті-решт, Конфуцій: «Важко знайти чорну кішку в темній кімнаті»…
Повернімося ж до наших собаків. Два федеральні маршали, – так у США називають судових виконавців, – Тедді Деніелз і Чак Оул (Леонардо ДіКапріо і Марк Руффало відповідно) прибувають на поромі на острівний дурдом суворого режиму, де утримуються ізольовані від суспільства психи за скоєння особливо тяжких злочинів у стані неосудності. Формальний привід – зникнення з «лікарні» Рейчл Соландо, яка втопила трьох власних дітей. Справжні причини проникнення «слідаків» до псих тюрми, що більше схожа на фортецю, розкриваються не одразу.
Підозри Тедді щодо того, що в острівній психіатричній клініці нацистські злочинці буцімто здійснюють експерименти над пацієнтами-ув’язненими довго не знаходять підтвердження, але герой не втрачає наснаги. Він упевнений, що десь є розгадка, яку від нього ретельно ховають. На жаль, шукає він не те і не там – адже розгадка якраз і міститься у ньому самому, а увесь цей острівний балаган-карнавал якраз і створений для того, щоб… Втім, розкривати секрети фільму передчасно не варто.
Просування героя від здогадки до здогадки на замкнутому просторі сильно нагадують дитячу гру з картою й кубиками-кістками, тільки у нашому випадку герой не бачить жодної карти, а кубики-кістки за нього кидає хтось невидимий. Довго, чи коротко, але, пройшовши через серію випробувань, герой потрапляє в самий заборонений куточок острова, де, судячи з усього, якраз і відбувається щось страшне. І знаходить на цьому самому забороненому куточку повну фрустрацію й підтвердження того факту що він від самого початку стояв на помилковому шляху. Просто внаслідок того, що існують дві паралельні реальності: реальність справжня, і реальність, породжена чиєюсь хворобливою уявою. Тільки яка з них справжня?
Фільм плазливо додержується сюжету роману, і в цьому плані його здобутки рівно передбачувані й обмежені. Гіршим він стає тоді, коли творці картини намагаються поліпшити літературний твір або замінити буденну картину, що нічого не говорить сторонньому глядачеві, якоюсь знаковою фразою. Іноді передають репліку одного персонажа іншому. Іноді, заповнюють екран візуальними деталями, руйнуючи властиве книзі відчуття нестачі повітря, порожнечі простору. Але саме дошкульне місце – коли по двох годинах припудрюваня мізків та метушні по хибному сліду кіношники просто дописують фінал, ставлячи крапку замість знакової, двозначної багатокрапки.
Претензій до фільму не так вже й багато. Прекрасні акторські роботи Бена Кінгслі й Макса фон Сюдова доповнюються чудовою операторською роботою. Окремі острівні сцени, що реалізовуються в зумисно теплих або холодних тонах, відповідно до динаміки й настрою епізоду, побудовані просто бездоганно. Куди складніше справа з галюцинаторними видіннями героя і спогадами, реалізованими у флешбеках. Тут вистачає і зачарувань, і розчарувань – чого вартий моторошний «танок» у сцені розстрілу табірних охоронців Дахау або сцена прощання героя з дружиною. Одного зрозуміти неможливо: невже не можна було обійтися без ДіКапріо. Чи, за великим рахунком, принаймні без його героя.
Найсерйозніше завоювання картини – її саундтрек. На голову безпорадного глядача режисер з музичним редактором виливають близько двох годин такого міцного варива з сучасної музики, що просто дух захоплює. Тут і ранній Кейдж, і пізній Пендерецький (з кращого), і оркестровий Лігеті початку 60-х, і хрестоматійний Фелдман, і неймовірний Шелсі, і Малер (рідко виконуваний фортепіанний квартет, написаний у 16-річному віці), і не занадто попсовий Шнітке, і більш звичні для американського кіно доморослі композитори.
У пам’ятних для мене фільмах Макс фон Сюдов незмінно з’являвся у супроводі пронизливого звучних струнних. У «Острові проклятих» це був Квартет Малера. Суттєвий міні-діалог Тедді й д-ра Нерінга на тлі музики, що доноситься з програвача:
— Це Брамс?
— Ні, це Малер. Квартет для фортепіано і струнних.
У книзі цей епізод теж побудований своєрідним «флешбеком», тільки замість Нерінга говорить Коулі, до того ж його підсумкова фраза до фільму не потрапила. Звичайно ж це зухвалий анахронізм. На початку 50-х Малер у США був не надто відомий, його фортепіанний квартет уперше прозвучав після майже 90-річного забуття лише у 1964 р.
Приголомшливою спільною знахідкою художників і оператора у візуальному плані є кульмінаційний епізод – блукання героя галереями переходів з «ажурними» сходовими прольотами й майданчиками з кованого металу у корпусі C (корпус для буйних), що до болю нагадують один аркуш з циклу офортів Піранезі «Carceri» (В’язниці). Досі усі спроби зкомпонувати щось подібне незмінно завершувалися жалюгідними штибу розвідних сходів у серіалі про гарріпоттера.
Втрачає помалу наснагу Макс фон Сюдов: вік, звичайно ж, бере своє. Хода стареча, пластика навіть не нагадує про його найвищі досягнення, але який приголомшливий погляд здавалося б згаслих очей! От якби головному героєві щось цього штибу…
На жаль, мефістофельська борідка і приклеєні вусики у Кінгслі істотно звужують можливості міміки актора. Пам’ятаєте хічкоківського «Зачарованого»? Там у Михайла Чехова теж борідка і вусики, але сидять вони у нього абсолютно природно, і зовсім не збіднюють виразність обличчя і не стинають міміку.
«Тедді поглянув на Коулі, цього худого чоловіка з глибокими темними колами під очима. Він прийшов щоб врятувати його. Може трапитися, що це його єдиний справжній друг за усе його життя». Спробуйте закінчити краще. І спробуйте відмочити щось подібне у фільмі.
Острів проклятих / Shutter Island
Виробництво׃ Paramount Pictures – Phoenix Pictures (2010)
Режисер׃ Мартін Скорсезе
Сценарій: Лета Калогрідіс (за романом Деніса Лехейна)
У ролях׃ Бен Кінгслі (доктор Коулі), Макс фон Сюдов (доктор Нерінг), Леонардо ДіКапріо (Тедді Деніелз, судовий виконавець), Марк Руффало (Чак Оул, судовий виконавець), Мішель Уїльямс (Долорес), Еліас Котеас (Ендрю Леддіс), Джекі Ерл Хейлі (Джордж Нойс), Емілі Мортімер (удавана Рейчл Соландо), Патріція Кларксон (справжня Рейчл Соландо), Тед Левайн (начальник в’язниці), Джон Керрол Лінч (Макферсон, заст. начальника в’язниці)
Оператор׃ Роберт Річардсон
Музика: Джон Адамс, Джон Кейдж, Черчилл Колман, Дьєрдь Лігеті, Густав Малер, Інграм Маршалл, Пек Нам-чжун, Кшиштоф Пендерецький, Макс Ріхтер, Мортон Фелдман, Лу Харрісон, Джачинто Шелсі, Альфред Шнітке та ін.
Музичний редактор: Роббі Робертсон
Художник׃ Данте Ферретті
Художник по костюмах: Сенді Пауелл
Декорації: Франческа Ло Ск’яво
Монтаж׃ Тельма Шоонмейкер
Тривалість 138 хв.
Офіційний сайт http://www.shutterisland.com/
[…]
[…]
[…]
только игра ДиКаприо порадовала , сам фильм так себе .
Зачем же нагло тырить рецензию с “Кино-Говна” и разбавлять ее коментами оттуда же? Как насчет указать первоисточник?
Наш бдительный читатель Shef! Хотели бы вам сообщить, что все рецензии, опубликованные на нашем сайте оригинальные и написаны нашими авторами. Если где и найдете похожий текст, то это означает только одно: он украден у нас. Запомните это хорошенько.
Впрочем, мы приветствуем ваши усилия в борьбе за чистоту интернета, но первая попытка вам не засчитывается. Не понятно, где вы узрели сходство, но на наш взгляд наша рецензия и киноговношная не имеют абсолютно ничего общего. Но вы не отчаивайтесь, продолжайте мониторить интернет и сообщайте нам о всех ваших подозрениях. С надеждой на дальнейшее сотрудничество.
Администрация Relax.UA
как автор рецензии заявляю:
меня мало тревожат оценки моего творчества знатоками, делающими по 3 ошибки в одном английском слове из 5 букв.
на сайте kino-govno. com хватает моих персональных комментов, которые я систематически “нагло тырю” как свое собственное творчество.
принципиальный вопрос: где вы усмотрели сходство текста, опубликованного здесь и на КГ? извольте излагать претензии аргументировано.
не понимаю, в каком измененном состоянии сознания надо было находитьс, чтобы не увидеть принципиально разной оценки фильма мною и Юрием Лущинским. на КГ фильму присвоена высшая оценка, которую я считаю сильно завышенной.
и если уж я не люблю Скорсезе и ДиКаприо, то откровенно об этом говорю не только здесь.
беспочвенные обвинения в адрес авторов и сайта у нас не вызывают ни малейшего сочувствия, их авторы - тем более.
Шедевр! Кто так не считает, соболезную!
Alex
как говорил покойный эстрадный пародист Иванов “ну зачем уж так уж?”
фильм добротный, но он добротно плетется в тени литературной первоосновы.
ДиКаприо - неплохой актер, но в этом фильме есть minimum 4 актера покрепче (Кингсли, фон Сюдов, Котеас и Хейли). без прекрасно сыгранной роли Кингсли и эпизодов с фон Сюдовом, Котеасом и Хейли фильм был бы пустышкой. а грубое переигрывание Патриции Кларксон в пещерной сцене (”настоящая” Рейчл) едва не угробило весь фильм.
работа художника превосходна, превосходные интерьеры и великолепный грим. о музыке уже говорено.
но от Скоресезе я с определенного момента ничего не жду. завышенных ожиданий не было - не было и разочарования.
Бредятина. .. Мы с девушкой уехали с кино не досмотрев до конца. Засыпали.
весь фильм сидишь в напряге и конец толком нечего не ясно.
2 quaxter:
Да не надо было так подробно.
2 Анонимно:
Странный у вас подход к триллеру. Он на то и рассчитан, чтобы в напряге держать.
Попытайтесь подойти к этому (следующему) фильму более легкомысленно.
А если объяснить проще, представьте себе, что вы идете по лесу, не зная дороги наобум. Что будет в конце похода, вы тоже не знаете. Сейчас вы стоите у развилки и думаете: куда свернуть. Вам кажется, что у вас есть выбор, вот и используйте его. А впереди таких развилок еще достаточно. И вариантов вернуться и преиграть неверный ход у вас не будет.
По-моему, в конце до героя дошло, что что-то надо менять, и он согласен на это изменение, но сам толком не знает, что его ждет.
Вопрос к автору рецензии:
Вы написали о композиторах, чья музыка звучит в фильме и перечислили их в конце. Нигде не смог найти информации об авторах музыки в саундтреке.
Все онлайновые источники дают только названия “песен” и исполнителей.
Где вы взяли эту информацию?
Можете огласить “весь список”?
у фильма нет “штатного” композитора - его имя отсутствует и в титрах, и на официальном сайте фильма, и в базе данных по кинематографу IMDB.
в перечне имен “музыкального отдела” указывают имя Робби Робертсона в должности, аналогичной нашему понятию “музредактора”.
общий перечень музыкальных пьес саундтрека в порядке их звучания в фильме таков (композитор | пьеса | исполнители (фирма звукозаписи / лейбл)):
————————————————————-
Ingram Marshall | Fog Tropes, for brass sextet, fog horns & tape | Orchestra of St. Lukes, John Adams (Nonesuch)
Krzysztof Penderecki | Symphony No. 3, III: Passacaglia. Allegro moderato | National Polish Radio Symphony, Antoni Wit (Naxos)
John Cage | Music for Marcel Duchamp | Philipp Vandré, prepared piano (Mode)
Paik Nam June | Hommage á John Cage | Paik Nam June (Sub Rosa)
Győrgy Ligeti | Lontano, for orchestra | Wiener Philharmoniker, Claudio Abbado (Deutsche Grammophon)
Morton Feldman | Rothko Chapel | UC Berkeley Chamber Chorus (New Albion)
Churchill Kohlman | Cry | Johnnie Ray (Okeh, 1951)
Max Richter | On the Nature of Daylight | Max Richter (Fat Cat)
Giacinto Scelsi | Uaxuctum, 3rd Movement | Vienna Radio Symphony Orchestra, Peter Rundel (Mode)
Gustav Mahler | Piano Quartet in a minor | Prazák Quartet (Praga)
John Adams | Christian Zeal and Activity, for chamber ensemble | John Adams, Edo de Waart & San Francisco Symphony (Nonesuch)
Lou Harrison | Suite for Symphonic Strings | The New Professional Orchestra, Rebecca Miller (Mode)
Michael Beinhorn | Lizard Point | Brian Eno (Caroline)
Alfred Schnittke | Hymn II, for cello & double bass | Torleif Thedéen & Entcho Radoukanov (BIS)
John Cage | Root of an Unfocus | Boris Berman, prepared piano (Naxos)
Ingram Marshall | Prelude – The Bay | Ingram Marshall (New Albion)
George Weiss | Wheel of Fortune | Kay Starr (Capitol, 1952)
Hank Thompson | Tomorrow Night | Lonnie Johnson (King, 1947)
Clyde Otis | This Bitter Earth / On the Nature of Daylight | Dinah Washington, Max Richter (Verve, 1961 - Rhino, 2010)
————————————————————-
мне тоже не сразу удалось найти авторов музыкальных композиций. кое-что из этих произведений я узнал на слух (Lontano Дьёрдя Лигети в том же исполнении у меня есть в личной фонотеке, пьесу Мортона Фелдмана ‘Rothko Chapel’ и ‘Музыку для Марселя Дюшана’ Джона Кейджа трудно не узнать, услышав хоть раз; квартет Малера назван в самом фильме). остальное было делом техники…
весь саундтрек издан на лейбле Rhino (2 CD), последний трек с ремиксом блюза Клайда Отиса ‘This Bitter Earth’ в исполении Дины Вашингтон, сделанный Максом Рихтером, опубликован только на этом диске.
27. 02. 2010, 01:17 /quaxter
ааааааааааа СПАСИБО ТЕБЕ СУПЕР БОЛЬШОЕ! НАШЁЛ ПЕСНЮ КОТОРУЮ ИСКАЛ БЛАГОДАРЯ ТЕБЕ
Max Richter | On the Nature of Daylight | Max Richter (Fat Cat)
СПАСИБО 1000 РАЗ ТЕБЕ!!!
пацанячий фильм, девушек лучьше отправить на унесенные ветром )))
Наташа, Настя, Софа
если бы вы только знали, как вы правы! причем все три сразу. ..
Наташа
вас толково надули, по ходу действия подсовывая мелкие загадки, при этом оставляя самую главную загадку на последок.
Настя
совершенно верно. весь фильм - это отчаянная смесь галлюцинаторного бреда параноидального шизофреника и чудовищной реальности. главный герой сам не в состоянии отличить свой бред от реальности. более того, скажите: весь этот карнавал-маскарад на острове - это чудовищный ролевик, проплаченный каким-то загадочным попечительским фондом закрытой психушки, или не менее чудовищный бред героя? ни автор книги, ни съемочная команда вам на этот вопрос не ответили. остается только гадать.
Софа
помните фразу, произнесенную героем на ступеньках крыльца в финале? “Лучше умереть человеком, чем жить монстром”. он адресует ее лже-коллеге, который вроде бы раскрылся как его лечащий врач. или это взаправду его коллега, чье появление на маяке в таком случае абсурдно? и как это получилось, что Чак разбился, упав со скалы, а тут он мило беседует с Тедди (или все-таки Эндрю)? где была правда: в маленькой комнатушке на верху маяка или наоборот, там было полное притворство, а правда - все остальное?
и он не скажет вам, где вариант “человека”, а где - “монстра”.
кстати, в книге этой фразы нет, но сделать “ЭТО” “ТАК” средствами кинематографа вряд ли возможно.
вам самой придется выбирать вариант развязки. не знаю смотрели ли вы такой фильм Джона Ли Томпсона “Переход” (1979) с Энтони Квинном и Малкольмом Макдауэллом - там даны один за другим два варианта финала. из недавних фильмов такой вариант “финала на выбор” был в отстойно-эротичных “Трех сердцах” Богаевича (1993) с Уильямом Болдуином, Келли Линч и Шерилин Фенн.
вас просто оставили в недоумении, заставив немного подумать и принять решение. ..
Если не доганяете психологические триллеры. .. . смотрите “Американский пирог”!!!
ничего не понятно в конце